Адміністративно-правові засади інформаційного суспільства

2.2 Адміністративно-правовий статус суб’єктів публічної адміністрації, які здійснюють захист прав людини в інформаційному суспільства

Адміністративні права людини в інформаційному суспільстві - це визначені інформаційним суспільством права, основними з яких є свобода слова, право на інформацію і звернення, право на таємницю кореспонденції, право кожного на свободу творчості та ін., які відповідно до визначеної компетенції мають забезпечуватися публічною адміністрацією. Однак деклароване визначення прав людини в інформаційному суспільстві ще не гарантує, що вони будуть забезпечуватися в реальності. Для цього необхідно втілити в життя низку заходів політичного, соціального, економічного, технічного та юридичного характеру. Правові заходи здійснюються за допомогою норм приватного і публічного права. В останньому випадку основне навантаження лягає на норми адміністративного права, а їх правореалізація - на суб’єктів публічної адміністрації.

В умовах сьогодення до суб’єктів публічної адміністрації належать: органи виконавчої влади; органи місцевого самоврядування; об’єднання громадян та інші суб’єкти під час здійснення делегованих через закон адміністративних функцій; посадові й службові особи всіх вищезазначених суб’єктів [3, с. 7].

Не є виключенням із цього правила й суспільні відносини у сфері інформаційного суспільства щодо забезпечення свободи слова, права на інформацію, права на звернення, права на таємницю кореспонденції, права на свободу творчості різноманітними суб’єктами публічної адміністрації. Ці суб’єкти публічної адміністрації можуть бути як державними, так і недержавними інституціями. Їх об’єднує те, що всі вони володіють певними публічними особливостями, які в юридичній літературі характеризуються через категорію правого статусу.

Учені-адміністративісти стверджують, що адміністративно-правовий статус особи - це сукупність установлених законодавством України суб’єктивних публічних прав і юридичних обов’язків індивіда в сукупності з обсягом і характером його адміністративної правосуб’єктності та адміністративної відповідальності. Вагоме місце в цій системі належить органам виконавчої влади. За загальновизнаною класифікацією територіального масштабу виділяють вищі, центральні та місцеві органи виконавчої влади [3, с. 98-110].

Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Відповідно до Закону України від 27 лютого 2014 р. № 794-УІІ у сфері інформаційного суспільства Кабінет Міністрів зобов’язаний: проводити державну політику у сфері інформатизації, сприяти становленню єдиного інформаційного простору на території України; регулярно інформувати громадськість через засоби масової інформації про свою діяльність, залучати громадян до процесу прийняття рішень, що мають важливе суспільне значення; оприлюднювати проекти своїх нормативно- правових актів; вживати заходів щодо усунення порушень прав людини та інформувати про це Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини [33].

Для виконання зазначеного Кабінет Міністрів України має право здійснювати низку заходів загального характеру, визначених у розділі ІУ «Компетенція кабінету міністрів України» аналізованого Закону, зокрема здійснювати постійний контроль за виконанням органами виконавчої влади; розробляти державні цільові програми; утворювати, реорганізовувати і ліквідувати міністерства та інші центральні органи виконавчої влади в межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України на утримання органів виконавчої влади, затверджувати положення про зазначені органи [33].

Таким чином, адміністративно-правовий статус Кабінету Міністрів України у сфері інформаційного суспільства - це сукупність його обов’язків і прав щодо проведення державної політики у сфері інформатизації, сприяння становленню єдиного інформаційного простору на території України.

Одним із новітніх центральних органів виконавчої влади, який утворений Кабінетом Міністрів України 14 січня 2015 р., є Міністерство інформаційної політики України (МІП) - головний орган у системі центральних органів виконавчої влади у сфері забезпечення інформаційного суверенітету України, зокрема з питань поширення суспільно важливої інформації в Україні та за її межами, а також забезпечення функціонування державних інформаційних ресурсів.

Основними завданнями МІП є: забезпечення інформаційного суверенітету України, зокрема з питань поширення суспільно важливої інформації в Україні та за її межами, а також забезпечення функціонування державних інформаційних ресурсів; забезпечення здійснення реформ засобів масової інформації щодо поширення суспільно важливої інформації; підготовка пропозицій щодо вдосконалення законодавчих актів і внесення їх на розгляд Кабінету Міністрів України; вживання заходів щодо захисту прав громадян на вільний збір, зберігання, використання й поширення інформації, зокрема на тимчасово окупованих територіях та в районі проведення антитерористичної операції відповідно до покладених на нього завдань у рамках закону про воєнний та надзвичайний стан; розробляння та внесення на розгляд Кабінету Міністрів України програмних документів у сфері захисту інформаційного простору України від зовнішнього інформаційного впливу; сприяння дотриманню в Україні свободи слова [103].

Для виконання зазначених завдань МІП має право погоджувати проекти законів, інших актів законодавства, які надходять від інших міністерств і центральних органів виконавчої влади, готує висновки і пропозиції до проектів законів, інших актів законодавства, які подаються на розгляд; готує зауваження і пропозиції до прийнятих Верховною Радою України законів, що надійшли на підпис Президентові України; бере участь у формуванні державної інформаційної політики; здійснює координацію діяльності органів виконавчої влади та взаємодію з органами місцевого самоврядування; організує проведення досліджень впливу результатів діяльності засобів масової інформації на суспільну свідомість; бере участь у підготовці центральними органами виконавчої влади планів і програм навчання фахівців у сфері інформаційної політики, їх професійній підготовці, перепідготовці та підвищенні кваліфікації; утворює спеціалізовані експертні ради; одержує від міністерств, інших центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування інформацію, копії документів і матеріалів, статистичні дані, необхідні для виконання покладених на нього завдань; залучає спеціалістів центральних і місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій, учених, представників інститутів громадянського суспільства для розгляду питань, що належать до його компетенції; проводить публічні заходи (з’їзди, конференції, семінари, наради тощо) з питань, що належать до його компетенції; видає накази та організовує контроль за їх виконанням [103].

Таким чином, адміністративно-правовий статус Міністерства інформаційної політики України - це сукупність його правосуб’єктності, обов’язків і прав та відповідальності щодо проведення державної політики у сфері забезпечення інформаційного суверенітету України, зокрема з питань поширення суспільно важливої інформації в Україні та за її межами, а також забезпечення функціонування державних інформаційних ресурсів.

Державний комітет телебачення і радіомовлення України (Держкомтелерадіо) є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом, діяльність якого спрямовується й координується Кабінетом Міністрів України. Держкомтелерадіо є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері телебачення і радіомовлення, інформаційній та видавничій сферах. Основними завданнями Держкомтелерадіо є забезпечення формування та реалізація державної політики у зазначених сферах [102].

Держкомтелерадіо у сфері інформаційного суспільства зобов’язаний: розробляти заходи щодо запобігання внутрішньому й зовнішньому інформаційному впливу, який загрожує інформаційній безпеці держави, суспільства, особи; брати участь у формуванні єдиного інформаційного простору, сприянні розвитку інформаційного суспільства; виконувати завдання щодо забезпечення інформаційної безпеки; готувати пропозиції щодо вдосконалення системи державного управління у сфері телебачення і радіомовлення, інформаційній та видавничій сфері, поліграфії; узагальнювати інформацію про проведення органами виконавчої влади системної роз’яснювальної роботи з пріоритетних питань державної політики та пропозиції щодо вдосконалення такої роботи; аналізувати та прогнозувати розвиток ринку в зазначених сферах; сприяти розвитку вітчизняних засобів масової інформації; вживати заходів з розвитку книговидавничої справи та книгорозповсюдження; розробляти заходи з популяризації вітчизняної книговидавничої продукції; забезпечувати дотримання державної мовної політики у сфері телебачення і радіомовлення, інформаційній та видавничій сфері; вживати заходів з підвищення художньої якості вітчизняних телерадіопрограм, захисту суспільства від негативного впливу аудіо- і відеопродукції, яка становить загрозу суспільній моралі; забезпечувати підвищення кваліфікації працівників цієї сфери; сприяти створенню та діяльності суспільного телебачення і радіомовлення, упровадженню ефірного наземного цифрового телерадіомовлення; забезпечувати єдність вимірювань, здійснення метрологічного контролю та нагляду у сфері державного телебачення і радіомовлення; вести Державний реєстр видавців, виготовлювачів і розповсюджувачів видавничої продукції [102].

Для виконання зазначених обов’язків Держкомтелерадіо має право: визначати порядок функціонування веб-сайтів органів виконавчої влади та подавати Кабінетові Міністрів України пропозиції щодо інформаційного наповнення Єдиного веб-порталу органів виконавчої влади; проводити моніторинг інформаційного наповнення веб-сайтів органів виконавчої влади та надавати пропозиції зазначеним органам; готувати пропозиції та рекомендації щодо захисту, ефективного використання й розподілу національного радіочастотного ресурсу, призначеного для потреб телерадіомовлення, та подавати їх в установленому законодавством порядку; брати участь у розробленні державних стандартів для потреб цифрового телерадіомовлення; бути замовником і здійснювати виробництво та розповсюдження теле- та радіопрограм, випуск видавничої продукції, проведення наукових досліджень у сфері засобів масової інформації, книговидавничої справи та інформаційно-бібліографічної діяльності; видавати видавництвам і підприємствам книгорозповсюдження довідки про випуск та/або розповсюдження не менш як 50 відсотків книжкової продукції державною мовою; здійснювати методологічне забезпечення та координувати діяльність державних телерадіоорганізацій, інформаційних агентств, видавництв, поліграфічних підприємств і підприємств книгорозповсюдження, установ та організацій, що належать до сфери управління Держкомтелерадіо; проводити моніторинг змістовного наповнення теле- та радіопрограм, вироблених державними телерадіоорганізаціями; вносити Кабінетові Міністрів України пропозиції щодо створення за кордоном мережі кореспондентських пунктів державних телерадіоорганізацій та інформаційних агентств; вести реєстрацію (облік), наукову систематизацію, отримувати обов’язкові примірники книжкових і періодичних друкованих видань, здійснювати контроль за своєчасним доставлянням обов’язкового примірника; забезпечувати державну стандартизацію у видавничій сфері, організовувати та здійснювати контроль за присвоєнням міжнародних стандартних номерів виданням, за їх реєстрацією в національних і міжнародних бібліографічних базах даних [102].

Таким чином, Державний комітет телебачення і радіомовлення України займає провідне місце в системі забезпечення прав фізичних і юридичних осіб у сфері інформаційного суспільства шляхом формування та реалізації державної політики у сфері телебачення і радіомовлення, інформаційній та видавничій сфері. Основними обов’язками Держкомтелерадіо є розроблення заходів щодо запобігання інформаційному впливу, який загрожує інформаційній безпеці держави, суспільства, особи, сприяти розвитку вітчизняних засобів масової інформації, вживати заходів з розвитку книговидавничої справи та книгорозповсюдження, забезпечувати дотримання державної мовної політики, сприяти створенню та діяльності суспільного телебачення і радіомовлення.

Суттєвими повноваженнями у сфері національної безпеки, зокрема й інформаційної, наділена Рада національної безпеки і оборони, яка є координаційним органом з питань національної безпеки й оборони при Президентові України. Компетенцією Ради у сфері інформаційного суспільства є: визначення стратегічних національних інтересів України, концептуальних підходів і напрямків забезпечення національної безпеки й оборони в політичній, економічній, соціальній, воєнній, науково- технологічній, екологічній, інформаційній та інших сферах; заходів політичного, економічного, соціального, воєнного, науково-технологічного, екологічного, інформаційного та іншого характеру відповідно до масштабу потенційних і реальних загроз національним інтересам України; забезпечення і контролю надходження та опрацювання необхідної інформації, її збереження, конфіденційності та використання в інтересах національної безпеки України, аналізу на її основі стану і тенденцій розвитку подій, що відбуваються в Україні і в світі, визначення потенційних і реальних загроз національним інтересам України [35].

Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері зв’язку та інформатизації, є державним колегіальним органом, підпорядкованим Президенту України, підзвітним Верховній Раді України. Це орган державного регулювання у сфері телекомунікацій, інформатизації, користування радіочастотним ресурсом і надання послуг поштового зв’язку. У визначеній сфері НКРЗІ здійснює повноваження органу ліцензування, дозвільного органу, регуляторного органу та органу державного нагляду (контролю) [127].

Основними завданнями НКРЗІ є: забезпечення проведення єдиної державної політики з питань державного регулювання у сфері телекомунікацій, інформатизації та розвитку інформаційного суспільства, користування радіочастотним ресурсом, надання послуг поштового зв’язку; здійснення державного регулювання та нагляду у сфері телекомунікацій, інформатизації, користування радіочастотним ресурсом, надання послуг поштового зв’язку, використання інфраструктури з метою максимального задоволення попиту споживачів на послуги зв’язку та інформаційні послуги, створення сприятливих умов для залучення інвестицій, збільшення обсягів послуг та підвищення їх якості, розвитку та модернізації телекомунікаційних та інформаційно-телекомунікаційних мереж з урахуванням інтересів національної безпеки; забезпечення ефективного користування радіочастотним ресурсом і функціонування ринку телекомунікаційних, інформаційно-телекомунікаційних, інформаційних послуг та послуг поштового зв’язку на основі збалансування інтересів суспільства, суб’єктів господарювання та споживачів цих послуг; сприяння розвитку конкуренції та підприємництва, забезпечення рівних умов діяльності суб’єктів господарювання всіх форм власності, удосконалення механізму регулювання ринкових відносин у сфері телекомунікацій, інформатизації, користування радіочастотним ресурсом і надання послуг поштового зв’язку; забезпечення системності, комплексності й узгодженості розвитку інформатизації та інформаційного суспільства в державі [127; 153].

НКРЗІ відповідно до покладених на неї завдань має право: брати участь у формуванні та реалізації державної політики у сфері телекомунікацій, інформатизації та розвитку інформаційного суспільства, користування радіочастотним ресурсом, надання послуг поштового зв’язку; здійснювати аналіз стану ринку телекомунікаційних послуг і послуг поштового зв’язку, готувати пропозиції щодо забезпечення ринкової збалансованості та вдосконалення механізму державного регулювання у сфері телекомунікацій, інформатизації, користування радіочастотним ресурсом і надання послуг поштового зв’язку; реалізовувати державну стратегію розвитку у сфері телекомунікацій, інформатизації та розвитку інформаційного суспільства, користування радіочастотним ресурсом, надання послуг поштового зв’язку; брати в установленому порядку участь у підготовці проектів законів, інших нормативно-правових актів у сфері телекомунікацій, інформатизації та розвитку інформаційного суспільства, користування радіочастотним ресурсом, надання послуг поштового зв’язку; подавати пропозиції щодо розвитку інформаційного суспільства, сфери телекомунікацій, інформатизації, користування радіочастотним ресурсом, надання послуг поштового зв’язку, проекту Державного бюджету України на відповідний рік, Програми діяльності Кабінету Міністрів України, у межах своїх повноважень здійснює контроль за їх виконанням; забезпечує формування та реалізацію державної тарифної політики у сфері телекомунікацій, користування радіочастотним ресурсом, надання послуг поштового зв’язку, удосконалення нормативної та методологічної бази формування тарифів, які підлягають державному регулюванню, а також проведення моніторингу цін у зазначених сферах; установлювати граничні або фіксовані тарифи на загальнодоступні телекомунікаційні послуги, тарифи на надання в користування каналів електрозв’язку операторів телекомунікацій, які займають монопольне (домінуюче) становище на ринку цих послуг, розрахункові такси за послуги пропуску трафіка до телекомунікаційних мереж операторів телекомунікацій з істотною ринковою перевагою на певному ринку пропуску трафіка або операторів телекомунікацій, що займають монопольне (домінуюче) становище на ринку телекомунікацій, тарифи на надання в користування кабельної каналізації електрозв’язку операторів телекомунікацій, порядок взаєморозрахунків між операторами телекомунікацій, граничні тарифи на універсальні послуги поштового зв’язку [127; 153].

Таким чином, Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері зв’язку та інформатизації, за своїм адміністративно-правовим статусом є державним колегіальним органом, підпорядкованим Президенту України, підзвітним Верховній Раді України. Комісія є органом державного регулювання у сфері телекомунікацій, інформатизації, користування радіочастотним ресурсом і надання послуг поштового зв’язку, здійснює повноваження органу ліцензування, дозвільного органу, регуляторного органу, органу державного нагляду (контролю) та адміністративного становлення цін для монополістів інформаційних технологій.

Український державний центр радіочастот здійснює радіочастотний моніторинг, призначенням якого є система заходів щодо забезпечення електромагнітної сумісності (ЕМС) радіоелектронних засобів (РЕЗ) і випромінювальних пристроїв (ВП), що експлуатуються в смугах радіочастот загального користування на підставі дозволів на експлуатацію, виявлення й усунення дії джерел радіозавад, виявлення РЕЗ (ВП), що експлуатуються з порушенням чинного законодавства, і вжиття заходів щодо припинення їх дії та надання необхідної інформації для потреб регулювання використання радіочастотного ресурсу України (РЧР) [157].

Основні завдання та складові радіочастотного моніторингу, який здійснюється Українським державним центром радіочастот, є: збирання, оброблення, збереження та аналіз інформації щодо присвоєння смуг (номіналів) радіочастот, а також зайнятості смуг радіочастот загального користування; визначення відповідності параметрів випромінювання РЕЗ (ВП) висновкам щодо ЕМС, дозволам на експлуатацію та/або вимогам технічних норм, що встановлені чинними нормативно-правовими актами; надання рекомендацій та пропозицій користувачам РЧР щодо приведення параметрів РЕЗ (ВП) до встановлених норм; визначення вільного для використання РЧР у смугах радіочастот загального користування за результатами технічного радіоконтролю для підготовки рекомендацій щодо здійснення поточних присвоєнь радіочастот [127; 157].

Для виконання зазначених завдань Український державний центр радіочастот має право: здійснювати радіочастотний моніторинг системою технічного радіоконтролю на підставі відповідних планів; знімати необхідні дані з бази даних присвоєнь радіочастот РЕЗ (ВП) і документів [127; 157].

Таким чином, адміністративно-правовий статус Українського державного центру радіочастот полягає в сукупності його обов’язку здійснювати заходи стосовно забезпечення електромагнітної сумісності радіоелектронних засобів і випромінювальних пристроїв та має право збирати, здійснювати оброблення та зберігати й обробляти відповідну інформацію за допомогою технічних засобів і перевірки дозвільних документів.

Однак в аналізованій нами сфері провідне місце серед суб’єктів публічної адміністрації належить не органам виконавчої влади, а суб’єктам громадянського суспільства, передусім громадським об’єднанням і ЗМІ, які здійснюють захист свободи слова в Україні, контролюють дотримання права на інформацію, права на звернення, права на таємницю кореспонденції, права на свободу творчості.

Громадське об’єднання - це добровільне об’єднання фізичних осіб та/або юридичних осіб приватного права для здійснення та захисту прав і свобод, задоволення суспільних, зокрема економічних, соціальних, культурних, екологічних та інших інтересів. Громадське об’єднання за організаційно-правовою формою утворюється як громадська організація або громадська спілка.

Євроінтеграційна політика, трансформація сучасних ЗМІ та історичні демократичні традиції зумовлюють діяльність численних неурядових організацій Європейського регіону, з якими співпрацюють громадські організації України. Міжнародні організації спеціальної компетенції у свою чергу поділяються на правозахисні - організації свободи слова, прав людини і боротьби з цензурою (зокрема Організація 19-ї статті - Міжнародний центр боротьби з цензурою); медійні (спеціалізовані організації зі співпраці в галузі мас-медіа): журналістські (Міжнародна федерація журналістів, Європейський союз асоціацій наукових журналістів, Європейський інститут медіа, Європейська асоціація підготовки журналістів); організації телерадіомовлення (Європейська асоціація комерційного телебачення, Європейська телерадіомовна спілка, Європейська рада комерційного телебачення); організації друкованої преси та реклами (Жіноча публіцистична служба, Союз преси країн ЄС, Спілка асоціацій редакторів газет, Європейський рекламний тріумвірат, Європейська асоціація рекламних агентств); організації суспільного телерадіомовлення та інформаційні агентства (BBC, «Канал 4», «Шведське радіо», ТВЗ, ARD, RTL+, HUP/UHP); організації інформаційних і комунікаційних послуг - кабельного, супутникового, електрозв’язку, мультимедіа, мережевого та інтернет-зв’язку (Міжнародна рада кабельного зв’язку, Міжнародна організація космічного зв’язку, Міжнародна асоціація мобільного супутникового зв’язку, Європейська комісія поштового, телеграфного та телефонного зв’язку, Європейський форум мультимедіа, Європейська аудіовізуальна обсерваторія, Європейська спілка операторів кабельного зв’язку, Європейська асоціація інформаційних послуг, Європейське космічне агентство, Асоціація інформаційного менеджменту); Міжнародна федерація з інформації та документації - одна з найдавніших неурядових організацій, що здійснює діяльність шляхом політичних і суспільних дискусій з актуальних проблем міжнародного інформаційного обміну на щорічних конференціях і представницьких конгресах [16].

Значний вплив на прийняття політичних рішень у сфері міжнародних інформаційних відносин справляє міжнародна неурядова інституція Організація 19-ї статті - Міжнародний центр боротьби з цензурою (Article 19), заснована 1986 р. з метою забезпечення фундаментальних прав та свобод людини і ЗМК у сучасному світі. Завданнями організації є вплив на уряди національних держав для дотримання ними зобов’язань за Міжнародним біллем про права людини; поширення міжнародних стандартів захисту свободи слова та плюралізму для впровадження в національному праві та політичній практиці урядів; сприяння боротьбі з цензурою, зокрема й у рамках діяльності міжнародних універсальних організацій; проведення постійних моніторингів порушень права на вільне вираження поглядів; вплив на громадську думку і підтримка жертв цензури [16].

Таким чином, громадські об’єднання, які здійснюють захист свободи слова в Україні, дотримання права на інформацію, права на звернення, права на таємницю кореспонденції, права на свободу творчості, добровільно беруть на себе такі публічні зобов’язання: захист свободи слова; захист прав людини в цілому; захист прав журналістів зокрема; боротьба з цензурою; захист вільного телерадіомовлення; здійснення допомоги друкованим ЗМІ; підтримка жіночої публіцистики; захист інтернет-середовища від державного втручання; розвиток інтернет-технологій; забезпечення функціонування суспільного телерадіомовлення; організацію інформаційних і комунікаційних послуг (кабельного, супутникового, електрозв’язку, мультимедіа, мережевого та інтернет-зв’язку); організацію космічного та мобільного зв’язку; організацію поштового, телеграфного та телефонного зв’язку.

Для забезпечення вищезазначених завдань громадські організації мають право застосовувати всі права, передбачені для громадських організацій та журналістів. Зокрема вони мають право: вільно поширювати інформацію про свою діяльність, пропагувати свою мету (цілі); звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб з пропозиціями (зауваженнями), заявами (клопотаннями), скаргами; одержувати публічну інформацію; брати участь у розробленні проектів нормативно-правових актів; проводити мирні зібрання; засновувати з метою досягнення своєї статутної мети (цілей) засоби масової інформації; брати участь у здійсненні державної регуляторної політики; брати участь у порядку, визначеному законодавством, у роботі консультативних, дорадчих та інших допоміжних органів, що утворюються органами державної влади й органами місцевого самоврядування [32].

Права журналістів визначено в Законі України «Про інформацію» та інших законах, які регулюють діяльність преси, радіо та телебачення, а саме: «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про інформаційні агентства», «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації», «Про телебачення і радіомовлення», «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» [32].

Тим самим, відповідно до законодавства України журналісти у сфері інформаційного суспільства мають право на: вільне одержання, використання, поширення (публікацію) та зберігання інформації; відвідування державних органів влади, органів місцевого і регіонального самоврядування, підприємств, установ і організацій та бути прийнятими їх посадовими особами; відкрито здійснювати записи, зокрема із застосуванням будь-яких технічних засобів, за винятком випадків, передбачених законом; мати вільний доступ до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів; мати переваги на одержання відкритої за режимом доступу інформації; безкоштовне задоволення запиту щодо доступу до офіційних документів; перебувати в районі стихійного лиха, катастроф, у місцях аварій, масових безпорядків, на мітингах і демонстраціях, на територіях, де оголошено надзвичайний стан; звертатися до спеціалістів під час перевірки одержаних інформаційних матеріалів; поширювати підготовлені ним повідомлення й матеріали за власним підписом, під псевдонімом або анонімно; відмовлятися від публікації матеріалу за власним підписом, якщо його зміст після редакційної правки суперечить особистим переконанням автора [116].

Таким чином, адміністративно-правовий статус громадських об’єднань у сфері інформаційного суспільства характеризується тим, що це найбільш вагомі суб’єкти, які добровільно беруть на себе публічні зобов’язання щодо забезпечення прав і законних інтересів фізичних і юридичних осіб у сфері інформаційного суспільства та мають право використовувати всі права, передбачені для громадських об’єднань і журналістів.

Отже, адміністративно-правовий статус суб’єктів публічної адміністрації у сфері інформаційного суспільства - це сукупність прав, обов’язків і відповідальності публічної адміністрації (передусім громадських об’єднань), які відповідно до законодавчо визначеної компетенції (обов’язкової чи факультативної) забезпечують права й законні інтереси фізичних і юридичних осіб у сфері інформаційного суспільства та мають право використовувати передбачені для них законодавством права.